Десять років тому я написав Американець за кордоном у Словаччині. Я говорив про бульбашки. Маленьку бульбашку сім’ї та друзів, середню бульбашку свого міста, більшу бульбашку країни й культури. Потім написав про антибульбашку — світ за межами всього цього.
Ну от, через десять років я все ще тут. У Словаччині. За межами бульбашки. Або, можливо, бульбашка просто стала набагато більшою.
Життя посеред Європи змінює відчуття відстані. Італія, Іспанія, Франція, Німеччина, Чехія, Австрія, грецькі острови, Менорка. Це місця, куди справді можна поїхати. Не абстрактні точки на мапі. Вони стають спогадами, стравами, вокзалами, затримками в аеропортах, готельними сніданками, пляжами, музеями й вузькими вуличками, де блукаєш, міркуючи про життя людей. Цього року їдемо до Чорногорії — уперше для мене на Балкани. Я схвильований із тієї самої причини, що й першого разу в словацькому супермаркеті. Що це за місце? Що тут їдять? Що цінують? Чого я можу тут навчитися?
Подорож назад до США чомусь складніша. Маю американський паспорт і словацьку картку постійного проживання — здавалося б, досить. Але віденський прикордонний контроль усе одно створив труднощі через штампи в паспорті. Я й досі не до кінця розумію, які документи потрібні для безперешкодного пересування між моїми двома життями. Це одна з дивних рис довгого життя за кордоном. Належиш сюди, але не цілком. Належиш туди, але щороку почуваєшся трохи далі й від того місця.
Потім стався Covid.
Пережити Covid у Європі було окремою наукою. Вакцини, вакцинні картки, QR-коди, правила, що змінювалися кожні кілька тижнів, кордони, які відчинялися й зачинялися, немов двері в будинку з привидами. Уперше я справді відчув, наскільки Європа водночас є чимось єдиним і не є. ЄС здається об’єднаним, аж поки раптом перестає. У кожної країни свої правила, своя паніка, свої папери й власний спосіб сказати: «Так, але не так».
А потім Росія вторглася в Україну.
Американцям важко пояснити, як це — жити так близько до війни. Україна — не далеке місце в рухомому рядку кабельних новин. Вона ось тут. Це сусід. Щодня читаєш новини. Бачиш жахіття, які чинять росіяни. Дивишся, як Європа намагається відповісти рішуче, а потім — як країни на кшталт Угорщини Орбана блокують, затримують, розмивають і зводять нанівець цю рішучість. Це викликає злість, яку важко відкласти наприкінці дня.
Є речі, які я досі глибоко люблю в Європі. Культура. Їжа. Колеги. Словацька природа, яка лишається одним із найбільш недооцінених скарбів Землі. Ліси, гори, сади, те, як люди тут іще розуміють: бути надворі — частина бути живим. Словаки й досі дивують своєю простотою та добротою.
Медицина теж була для мене чудовою. Десять років тому я писав, що в системі є потроху і хорошого, і поганого, але переважно вона краща. Досі так думаю. Мої лікарі тут прекрасні, особливо щодо профілактики. Вони лікують стани, перш ніж ті стають катастрофами. Рецептурні ліки й досі разюче доступні порівняно з Америкою. Звісно, дещо дратує, але загалом відчуття таке, що медицина тут не намагається збанкрутувати тебе за злочин потреби в допомозі.
Ще одне несподіване захоплення, що виросло з життя тут, — хліб на заквасці. У чудовій місцевій пекарні мені безкоштовно дали трохи закваски, і та маленька банка живого борошна й води тепер дарує моїй сім’ї дивовижний хліб. У цьому є щось глибоко приємне. Годуєш її, чекаєш, складаєш тісто, формуєш, печеш — і раптом увесь будинок пахне пекарнею. Бейгли тут і досі важко знайти, тому роблю свої. Як і багато речей у житті за кордоном, усе почалося з того, чого бракувало з дому, а перетворилося на вміння робити це самому.
Їжа й досі — одна з моїх улюблених сторін тутешнього життя. Не все краще, але багато чого. Прості речі можуть бути чудовими. Гриль, фрукти із саду, суп зі смаком чиєїсь турботи. Десять років тому я писав про rožky, гуляш, knedľa й помаранчеві жовтки. Зараз мене тішить те саме, тільки впевненості трохи більше, а борошна для закваски на столі — набагато більше.
Але в Європі є й цей потяг до державної опіки, який зводить мене з розуму.
Усьому урізають можливості. На пляшках із водою тепер пластикові кришечки, які не хочуть від’єднуватися, ніби я малюк, якому не можна довіряти біля контейнера для переробки. ШІ-функції на пристроях Apple заблоковані. Я нарешті перевів свої пристрої Apple з американського магазину до європейського, щоб нормально користуватися застосунком автомобіля в Європі, — й раптом втратив Siri AI, Apple News і навіть можливості на кшталт керування iPhone з macOS. Google Chrome блокує ШІ у браузері. Codex позбавлений корисніших речей на зразок керування комп’ютером. Починає здаватися, що тут, у ЄС, ми цифрові селяни другого сорту. Решта світу отримує майбутнє, а ми — записку про відповідність вимогам.
Я розумію бажання захищати людей. Розумію. Але в певний момент захист стає паралічем. У Європі стільки таланту, культури, розуму та історії, але часто вона ніби свідомо регулює себе на повільну смугу. Прикро жити в такому гарному й здібному місці й постійно відчувати, що інновації відбуваються десь інде.
Одне з хобі, яке ідеально вписалося в європейське життя, — польоти дронами. Я пройшов сертифікацію й отримав ліцензію ЄС, що відчувалося дуже по-європейськи — у найкращому та найбільш бюрократичному сенсі. Хороше в тому, що після сертифікації можна літати країнами ЄС у межах єдиних базових правил. Це справді чудово. Я можу подорожувати з дроном, не почуваючись новачком щоразу, як перетинаю кордон. Європейські правила бувають дратівливими, але час від часу вони таки мають сенс.
А потім дивлюся назад на Америку — і спокійніше від цього не стає.
Спостерігати, як адміністрація Трампа погано поводиться з ЄС та союзниками Америки у світі, нескінченно прикро. Навіть Канаду трактують немов ворога. Поводження з Іраном дивне й безрозсудне, і тепер усі відчувають це через ціни на пальне та глобальну тривогу. Китай, Росія й Іран нависають усе сильніше. Світ здається менш стабільним, ніж десять років тому. Може, так і є. Може, я просто постарів і уважніше дивлюся. У будь-якому разі бульбашка здається тоншою.
Та найбільша зміна мого життя не політична. Це Emma.
Через два роки після першого допису тут, у Словаччині, народилася моя донька. Вона — найяскравіше за останні десять років. Нескінченна радість. Нескінченна любов. Нескінченний оптимізм. Дитина, народжена в житті між культурами, змінює все. Вона словачка й американка. Належить цьому місцю так, як я ніколи повністю не належатиму, і пов’язує мене з ним так, як ніщо інше не змогло б.
Тепер я ще й працюю з ШІ у великій технологічній компанії, і це окрема дивна головоломка. Щодня я перебуваю всередині одного з найважливіших технологічних зрушень нашого часу й водночас хвилююся, що воно зробить із ринком праці, творчістю, довірою, правдою та людьми, які просто хочуть заробити на життя. Це захоплює й тривожить одночасно. Я люблю технологію. Я переймаюся наслідками. Обидві речі правдиві.
Отже, за десять років моя бульбашка розширилася. Дуже.
У ньому є Словаччина, Америка, Європа, Україна, сім’я, робота, ШІ, війна, подорожі, бюрократія, чудові лікарі, безглузді кришечки, дешеві рецептурні ліки, красиві гори, дивовижні супи, дрони, закваска, домашні бейгли, цифрове розчарування й маленька дівчинка, завдяки якій майбутнє здається вартим боротьби.
Я досі не хочу ідеального. Досі хочу іншого. Досі вірю, що вийти за межі бульбашки — одна з найкращих речей, які може зробити людина.
Лише сподіваюся, що бульбашка не лусне.
Життя триває, і ми теж маємо рухатися далі. Заради кращого майбутнього. Заради наших дітей. Заради одне одного.
І особливо для народу України.
